![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Originally posted by ![[livejournal.com profile]](https://www.dreamwidth.org/img/external/lj-userinfo.gif)
semesyuk at П’ятихвилинка лютого оптимізму або мова про мову
Чому з Україною все буде добре.
Є симптоми, котрі виразно натякають на те, що стратегічно все гаразд, і навіть більше ніж простий локальний гаразд. Гаразд ще не означає, що Україна, наприклад, територіально збережеться саме в тих межах, які нині є очевидними. Вона може як зменшитися, так і збільшитися у віддаленій перспективі. Це не суттєво, бо країна це люди, культура і мова, а потім вже територія. За великим рахунком, і нині чималі шматки країни не є ні політично, ні культурно Україною. Врешті, ну і шо з того? Нива має бути не великою, а доглянутою і плодючою.
Оскільки все те, що відбувається в країні, є ні чим іншим як півфіналом антирадянського повстання, можу констатувати скажені успіхи. Мова навіть не про Майдан, тут і так все ясно. Мова про мову.
Існування нашої мови вже само по собі є антисовітським актом. Той факт, що в Україні радянський упирятник на пару секунд ослабив свою старечу хватку, є для нього фатальним. Особисто я не пригадаю в сучасному світі такого стрімкого мовного ренесансу, як у нас. Темпи, в історичній перспективі, скажені, враховуючи скільки всього треба надолужити. Як стрімко вона обросла інструментарієм потрібним для обслуговування сучасної міської культури. Як швидко і міцно вона закріпилася в русифікованій столиці УРСР. Як цікаво і якісно вона збагачується новими словами і зворотами, у тому числі і за рахунок тієї мови, з якою вона бореться за місце під сонцем.
Навіть антиукраїнські сили, що продираються до влади в країні, вимушені так-сяк вживати мову, і лише з однієї причини — аби не втратити прозорої тіні легітимності в такому антирадянському утворенні, як незалежна і вирішальна частина колишньої імперії. А це є конкретним і очевидним діагнозом.
Білорусі в цьому сенсі не пощастило, і скидається на те, що момент втрачено, а результат ми можемо спостерігати наочно — ренесанс упирятника в усій його безкомпромісній красі і посиленій формі.
Окрема від совка, своя, розвинута і гнучка мова — це вирок для совкового політичного і культурного панування. Врешті, в наш час про московську культурну експансію волає тільки глухий, бо ні якої культурної експансії вже давно нема. Ну може хіба пан Задорнов і посєлковий чорт Зєлєнскій люто експансують наш місцевий охлос, в той час як якісний російський мовний продукт сам є налаштований вельми непривітно до всього совкового, а вітчизняні кріпаки його не споживають.
Радянський міф в совку транслюється переважно російською, а вона переживає не найкращі часи, отже міф цей транслюється неконкурентоздатним мугиканням. За таких умов будь-яка міфологія приречена на маргіналізацію і на заміну новою, свіжішою, жвавішою та перспективнішою. Такою в Україні стає і вже стала оновлена і розвинута українська міфологія.
Головне навіть не те, що українська стала розповсюдженішою. Головне те, що нею артикулюється нове. І не так важливо якою мовою ви говорите. Важливішим є те, якою мовою ви виробляєте продукт, пишете, читаєте.
До цього аспекту додам цікавий і очевидний факт – європейський керунок нашого просування є дуже прагматичним, і прагматичність цього процесу підкреслюється тим фактом, що один з найжорсткіших історичних конкурентів України, Польща, є нашим палким адвокатом у цьому просуванні, які б мотиви при цьому вона не мала. У свою чергу, українці (як кажуть галичани) толерують поляків.
Прагматичне завжди долає істеричне. Як Рим подолав Карфаген, так і Україна, саме через прагматичність у своєму виборі здолає цього трухлявого Ґолема, що зветься Совком. Передусім внутрішньго.
Данкен за прослухен. Омінь.
semesyuk at П’ятихвилинка лютого оптимізму або мова про мовуЧому з Україною все буде добре.
Є симптоми, котрі виразно натякають на те, що стратегічно все гаразд, і навіть більше ніж простий локальний гаразд. Гаразд ще не означає, що Україна, наприклад, територіально збережеться саме в тих межах, які нині є очевидними. Вона може як зменшитися, так і збільшитися у віддаленій перспективі. Це не суттєво, бо країна це люди, культура і мова, а потім вже територія. За великим рахунком, і нині чималі шматки країни не є ні політично, ні культурно Україною. Врешті, ну і шо з того? Нива має бути не великою, а доглянутою і плодючою.
Оскільки все те, що відбувається в країні, є ні чим іншим як півфіналом антирадянського повстання, можу констатувати скажені успіхи. Мова навіть не про Майдан, тут і так все ясно. Мова про мову.
Існування нашої мови вже само по собі є антисовітським актом. Той факт, що в Україні радянський упирятник на пару секунд ослабив свою старечу хватку, є для нього фатальним. Особисто я не пригадаю в сучасному світі такого стрімкого мовного ренесансу, як у нас. Темпи, в історичній перспективі, скажені, враховуючи скільки всього треба надолужити. Як стрімко вона обросла інструментарієм потрібним для обслуговування сучасної міської культури. Як швидко і міцно вона закріпилася в русифікованій столиці УРСР. Як цікаво і якісно вона збагачується новими словами і зворотами, у тому числі і за рахунок тієї мови, з якою вона бореться за місце під сонцем.
Навіть антиукраїнські сили, що продираються до влади в країні, вимушені так-сяк вживати мову, і лише з однієї причини — аби не втратити прозорої тіні легітимності в такому антирадянському утворенні, як незалежна і вирішальна частина колишньої імперії. А це є конкретним і очевидним діагнозом.
Білорусі в цьому сенсі не пощастило, і скидається на те, що момент втрачено, а результат ми можемо спостерігати наочно — ренесанс упирятника в усій його безкомпромісній красі і посиленій формі.
Окрема від совка, своя, розвинута і гнучка мова — це вирок для совкового політичного і культурного панування. Врешті, в наш час про московську культурну експансію волає тільки глухий, бо ні якої культурної експансії вже давно нема. Ну може хіба пан Задорнов і посєлковий чорт Зєлєнскій люто експансують наш місцевий охлос, в той час як якісний російський мовний продукт сам є налаштований вельми непривітно до всього совкового, а вітчизняні кріпаки його не споживають.
Радянський міф в совку транслюється переважно російською, а вона переживає не найкращі часи, отже міф цей транслюється неконкурентоздатним мугиканням. За таких умов будь-яка міфологія приречена на маргіналізацію і на заміну новою, свіжішою, жвавішою та перспективнішою. Такою в Україні стає і вже стала оновлена і розвинута українська міфологія.
Головне навіть не те, що українська стала розповсюдженішою. Головне те, що нею артикулюється нове. І не так важливо якою мовою ви говорите. Важливішим є те, якою мовою ви виробляєте продукт, пишете, читаєте.
До цього аспекту додам цікавий і очевидний факт – європейський керунок нашого просування є дуже прагматичним, і прагматичність цього процесу підкреслюється тим фактом, що один з найжорсткіших історичних конкурентів України, Польща, є нашим палким адвокатом у цьому просуванні, які б мотиви при цьому вона не мала. У свою чергу, українці (як кажуть галичани) толерують поляків.
Прагматичне завжди долає істеричне. Як Рим подолав Карфаген, так і Україна, саме через прагматичність у своєму виборі здолає цього трухлявого Ґолема, що зветься Совком. Передусім внутрішньго.
Данкен за прослухен. Омінь.
За що я люблю українську мову
Jun. 18th, 2013 08:44 pmOriginally posted by v_n_zb at "За что я люблю украинский язык"
v_n_zb at "За что я люблю украинский язык" .
Рассказ опубликовал журнал "Днипро"
.
Рассказ опубликовал журнал "Днипро"
.
