Між іншим...

Фото: lvivjournal.com

Не беремо до уваги аргумент "совєтофілів" про те, що Україну в її актуальних кордонах "зібрав" Сталін. Цей аргумент не надто промовляє до прагматичних галичан. В них є аргументи серйозніші, базовані на їхній системі цінностей.Якось так несподівано відкрив для себе цікавий феномен – "радянських галичан". Традиційно вважається, що майже всі галичани – переконані антирадянщики, що радянську владу вони згадують з ненавистю і саме тому становлять проєвропейський авангард нашого суспільства. Але поспілкувавшись вдосталь із представниками покоління "50+", виявилося диво дивне – багато з них радянській владі якщо не симпатизує, то принаймні толерує і знаходить в ній багато позитивних моментів.

Як ліричний відступ не можу не згадати про одного з моїх родичів, який дожив майже до 100 років у селі на Тернопільщині. Покійний вуйко Місько (так ми його звали) в юному віці зголосився до дивізії "Галичина" і в ній потрапив до совєцького полону. Далі були 15 років сибірських таборів, повернення додому і одруження з сестрою моєї бабці Евою. Ева, єдина в багатодітній родині отримала хорошу освіту ще "за Польщі", закінчивши вчительську семінарію. Після приходу "других совітів" вона змушена була ще закінчити Дрогобицький педінститут, інакше радянська влада не довірила б її підростаюче покоління галицького села. А далі в них життя більш-менш налагодилося. Вуйко Місько працював у колгоспі, цьоця Ева – вчителькою, в них народилося двоє дітей – хлопчик і дівчинка. Обоє згодом стали військовослужбовцями. Донька служила військовим фельдшером в НДР, а син став справжнім офіцером радянських збройних сил. Пам’ятаю, вуйко Місько дуже сином пишався. Якось ми гостювали в них. Вуйко за звичкою читав "Известия", в статті йшлося про мирні ініціативи СРСР і про те, що імперіалісти ніяк не хочуть скорочувати ядерний арсенал. Старий дивізійник обернувся до нас, переповів моїм батькам зміст статті і гнівно промовив:

- Аякже, перше ви знищіть ваші бомби, а тоді ми!

Вже згодом до мене дійшло, що в’язень сталінських таборів ідентифікував себе як "гражданіна Советского Союза". Для нього Політбюро ЦК КПРС стало "ми", своїм.

Все частіше були намагання усвідомити, чому так. Згодом я почув ще кілька теплих спогадів про СРСР від дуже патріотичних галичан. Ні, ніхто з них не лаяв "незалежність", як це іноді трапляється в дискусіях зі "східняками". Але про радянську владу вони вислолються як древні римляни про мертвих – добре, або нічого. Чому так є? Причин як на мене декілька.

Якщо "перші совіти", ті, які прийшли в 1939 році, згадуються з жахом – розстріли, тюрми, арешти, то "другі совіти" історичну пам’ять галичанина подразнюють менше. Насправді, після закінчення "вєлікой оттєчєствєнной" радянська влада в Галичині не була кращою чи добрішою, ніж сім років тому. Вона знищила УГКЦ, депортувала в Сибір тисячі галичан і вела просто таки звірську війну з УПА. Але те, що сталося через якийсь десяток років згодом, доволі успішно "пом’якшило" згадку про радянську владу в нащадків "упівців" та депортованих "ворогів народу".

Голосування в Радянській армії

Автор - Влодко Хіцяк
джерело