Франко і сідоглаві

Originally posted by ihorhulyk at Франко і "сідоглаві"

Любомир Медвідь. Евакуація. Репродукція: dykat-auction.com.ua

Недавно один знайомий журналіст розповів мені довгу історію своєрідного розслідування, яке він було розпочав кілька літ тому і врешті-решт закинув через абсолютний вакуум інформації і збайдужілість чиновництва до колись (у часи совєтські) ледь не апофеозної постаті Великого Каменяра. Замислилось йому віднайти сліди Франка на вуличі Вічевій, у будинку, на стіні якого досі можна зауважити потемнілу від часу і людського недбальства пропам'ятну табличку з профілем молодого Івана. Те помешкання знало не тільки муки творчості майбутнього генія, тут йому "являлася любов", – перша. Спроба розшукати розсипаних світами мешканців того прихистку на Вічевій була невдалою: паспортистка натякнула на унікальну утаємниченість її паперів. Апеляції до начальника ЖЕКу, мовляв, хоч таблицю помийте, також були воланням до неба, – у того текло одночасно п'ять дахів, а бляхарі щодня вимагали недоданої за півроку платні…
Франку, може, поталанило з часом, коли він жив, але йому явно не поталанило ні з датою уродин, ні з хвилею смерті. Кінець травня і серпень – сезони, мертві для політиків, у такий час не призначають виборів та референдумів. Було б інакше, то, певна річ, згадували б про Каменяра частіше і пристрастніше, намагаючись чимдуж записати його до когорти великих предків того чи іншого маргінального середовища.
Із Франком доля якось зіграла вже такий злий жарт: коли всемогутні за Кучми есдеки намагалися приколоти на скромний лацкан поетової маринарки свою трояндочку. Але на тому й стало: нема есдеків, Медведчук шле з Криму свої листи про «Укрвибір». Не до Франка йому…
Не потрібен він, виявляється, ні нацдемам, ні лівим, ні радикально правим. А, може, це запрограмовано самим Іваном Яковичем, який, розчарувавшись було у галицькому містечковому політикумі, зронив фразу, яку йому досі не вибачили: фразу про те, що з-за кожної партії визирає цілком певна мармиза. Чомусь вона затьмарила значно вагоміші і пронизливо правдиві «Бориславські оповідання».
І церква не надто толерує сина Яця-коваля. «Мойсей», звичайно, твір світового звучання, але ж і «Сотворення світу» вийшло з-під Франкового пера.
Та найцікавіше – з державниками. Я розумію менталітет вихідців з Лівобережжя: їм значно ближчий Шевченко, аніж западенець Франко. Але розважмо по-справедливості: якщо Україна вибирає європейський вектор, то саме Франко – європеєць найвищого ґатунку стає актуальним, як ніколи. Він – перший перекладач «Капіталу» українською, розповів усім про майбутню соціалістичну казарму. Його європейськість не тільки у літературній спадщині, зв'язках з тогочасними інтелектуалами. Його європейськість – у особливому вмінні будувати толерантні стосунки з усіма: від найщирішого однодумця до найзапеклішого опонента. Коли перед нами проблема порозуміння еліт, пошуку дотичних ліній у конфлікті цивілізаційного вибору, проблема угодовства політичних середовищ перед владоможцями – своїми і сусідськими – чому б не повернутися на сотню літ у минуле і пошукати бодай натяку на відповіді у Франковому Львові?
Я, боронь Боже, й гадки не маю про те, що Шевченко був, так би мовити, «менш європейським» за Франка, поза тим, розумію, що ігнорувати фактом формування Кобзаревого світогляду поза контекстом російським (хай демократичним, та все ж – імперським), також безглуздо і нещиро. Це – два крила української місії у світовій культурі, дві візії української диспозиції між Сходом і Заходом. Тому, якщо ми справді «любим Русь», давайте не уподібнюватися до «сідоглавих». Їм віддав частку свого таланту Франко, і, виявляється, марно. Бо якщо вже він не зміг переконати манкуртів, то ми й поготів.
Ігор Гулик

( Читать по-русски )