Франко і сідоглаві
Sep. 1st, 2013 09:04 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
r_esOriginally posted by ![[livejournal.com profile]](https://www.dreamwidth.org/img/external/lj-userinfo.gif)
ihorhulyk at Франко і "сідоглаві"
Любомир Медвідь. Евакуація. Репродукція: dykat-auction.com.ua
Недавно один знайомий журналіст розповів мені довгу історію своєрідного розслідування, яке він було розпочав кілька літ тому і врешті-решт закинув через абсолютний вакуум інформації і збайдужілість чиновництва до колись (у часи совєтські) ледь не апофеозної постаті Великого Каменяра. Замислилось йому віднайти сліди Франка на вуличі Вічевій, у будинку, на стіні якого досі можна зауважити потемнілу від часу і людського недбальства пропам'ятну табличку з профілем молодого Івана. Те помешкання знало не тільки муки творчості майбутнього генія, тут йому "являлася любов", – перша. Спроба розшукати розсипаних світами мешканців того прихистку на Вічевій була невдалою: паспортистка натякнула на унікальну утаємниченість її паперів. Апеляції до начальника ЖЕКу, мовляв, хоч таблицю помийте, також були воланням до неба, – у того текло одночасно п'ять дахів, а бляхарі щодня вимагали недоданої за півроку платні…
Франку, може, поталанило з часом, коли він жив, але йому явно не поталанило ні з датою уродин, ні з хвилею смерті. Кінець травня і серпень – сезони, мертві для політиків, у такий час не призначають виборів та референдумів. Було б інакше, то, певна річ, згадували б про Каменяра частіше і пристрастніше, намагаючись чимдуж записати його до когорти великих предків того чи іншого маргінального середовища.
Із Франком доля якось зіграла вже такий злий жарт: коли всемогутні за Кучми есдеки намагалися приколоти на скромний лацкан поетової маринарки свою трояндочку. Але на тому й стало: нема есдеків, Медведчук шле з Криму свої листи про «Укрвибір». Не до Франка йому…
Не потрібен він, виявляється, ні нацдемам, ні лівим, ні радикально правим. А, може, це запрограмовано самим Іваном Яковичем, який, розчарувавшись було у галицькому містечковому політикумі, зронив фразу, яку йому досі не вибачили: фразу про те, що з-за кожної партії визирає цілком певна мармиза. Чомусь вона затьмарила значно вагоміші і пронизливо правдиві «Бориславські оповідання».
І церква не надто толерує сина Яця-коваля. «Мойсей», звичайно, твір світового звучання, але ж і «Сотворення світу» вийшло з-під Франкового пера.
Та найцікавіше – з державниками. Я розумію менталітет вихідців з Лівобережжя: їм значно ближчий Шевченко, аніж западенець Франко. Але розважмо по-справедливості: якщо Україна вибирає європейський вектор, то саме Франко – європеєць найвищого ґатунку стає актуальним, як ніколи. Він – перший перекладач «Капіталу» українською, розповів усім про майбутню соціалістичну казарму. Його європейськість не тільки у літературній спадщині, зв'язках з тогочасними інтелектуалами. Його європейськість – у особливому вмінні будувати толерантні стосунки з усіма: від найщирішого однодумця до найзапеклішого опонента. Коли перед нами проблема порозуміння еліт, пошуку дотичних ліній у конфлікті цивілізаційного вибору, проблема угодовства політичних середовищ перед владоможцями – своїми і сусідськими – чому б не повернутися на сотню літ у минуле і пошукати бодай натяку на відповіді у Франковому Львові?
Я, боронь Боже, й гадки не маю про те, що Шевченко був, так би мовити, «менш європейським» за Франка, поза тим, розумію, що ігнорувати фактом формування Кобзаревого світогляду поза контекстом російським (хай демократичним, та все ж – імперським), також безглуздо і нещиро. Це – два крила української місії у світовій культурі, дві візії української диспозиції між Сходом і Заходом. Тому, якщо ми справді «любим Русь», давайте не уподібнюватися до «сідоглавих». Їм віддав частку свого таланту Франко, і, виявляється, марно. Бо якщо вже він не зміг переконати манкуртів, то ми й поготів.
Ігор Гулик
Франко и "седоглавые"
Недавно один знакомый журналист рассказал мне длинную историю своеобразного расследования, которое он было начал несколько лет назад и в конце концов забросил через абсолютный вакуум информации и безразличие чиновничества к некогда (во времена советские) едва ли не апофеозной фигуре Великого Каменяра. Захотелось ему найти следы Франко на улочке Вечевой, в доме, на стене которого до сих пор можно заметить потемневшую от времени и человеческого невнимания памятную табличку с профилем молодого Ивана. Квартирка в этом доме узнала не только муки творчества будущего гения, здесь ему "являлась любовь", - первая. Попытка разыскать рассыпанных мирами жителей того убежища на Вечевой была неудачной: паспортистка намекнула на уникальную таинственность ее бумаг. Апелляции к начальнику ЖЭКа, мол, хоть таблицу помойте, также были гласом воплиющего в пустыне, - у того протекало одновременно пять крыш, а жестянщики ежедневно требовали недоданной за полгода зарплаты...
Франко, может, повезло со временем, когда он жил, но ему явно не повезло ни с датой дня рождения, ни с минутой смерти. Конец мая и август - сезоны, мертвые для политиков, в такое время не назначают выборов и референдумов. Было бы иначе, то, конечно, вспоминали бы о Каменяре чаще, пытаясь записать его в когорту великих предков той или иной маргинальной политической силы.
С Франко судьба сыграла уже такую злую шутку: когда всемогущие при Кучме эсдеки пытались приколоть на скромный лацкан поэтового пиджака свою розочку. Но в том и кончилось: нет эсдеков, Медведчук шлет из Крыма свои письма о «Укрвибир». Не до Франко ему ...
Не нужен он, оказывается, ни нацдемам, ни левым, ни радикально правым. А, может, это запрограммировано самим Иваном Яковлевичем, который, разочаровавшись было в галицком местечковом политикуме, обронил фразу, которую ему до сих пор не простили: фразу о том, что из-за каждой партии выглядывает вполне определенная рожа. Почему-то она затмила значительно весомые и пронзительно правдивые «Бориславские рассказы».
И церковь не слишком терпит сына Яця-кузнеца. «Моисей», конечно, произведение мирового звучания, но и «Сотворение мира» вышло из-под пера Франко.
Но самое интересное - с государственниками. Я понимаю менталитет выходцев из Левобережья: им гораздо ближе Шевченко, чем «западенец» Франко. Но подумаем вместе: если Украина выбирает европейский вектор, то именно Франко - европеец высшего сорта становится актуальным, как никогда. Он - первый переводчик «Капитала» на украинский, рассказал всем о предстоящей социалистической казарме. Его европейскость не только в литературном наследии, связях с тогдашними интеллектуалами. Его европейскость - в особом умении строить толерантные отношения со всеми: от искреннего единомышленника до злейшего оппонента. Когда перед нами проблема понимания элит, поиска точек соприкосновения в конфликте цивилизационного выбора, проблема соглашательства политических элит с властьимущими - своими и соседскими - почему бы не вернуться на сотню лет в прошлое и поискать у Франко хотя намека на ответы?
Я, не приведи Господи, не говорю о том, что Шевченко был, так сказать, «менее европейским», чем Франко. Кроме того, понимаю, что игнорировать фактор российского контекста (пусть демократического, но все же - имперского) в формировании доктрин Кобзаря, также бессмысленно и неискренне. Это - два крыла украинской миссии в мировой культуре, два видения украинского диспозиции между Востоком и Западом. Поэтому, если мы действительно «любим Русь», то давайте не будем уподобляться «седоглавым». Им отдал часть своего таланта Франко, и, оказывается, напрасно. Уж если он не смог убедить манкуртов, то мы и подавно.
Игорь Гулык
ihorhulyk at Франко і "сідоглаві"Любомир Медвідь. Евакуація. Репродукція: dykat-auction.com.ua
Недавно один знайомий журналіст розповів мені довгу історію своєрідного розслідування, яке він було розпочав кілька літ тому і врешті-решт закинув через абсолютний вакуум інформації і збайдужілість чиновництва до колись (у часи совєтські) ледь не апофеозної постаті Великого Каменяра. Замислилось йому віднайти сліди Франка на вуличі Вічевій, у будинку, на стіні якого досі можна зауважити потемнілу від часу і людського недбальства пропам'ятну табличку з профілем молодого Івана. Те помешкання знало не тільки муки творчості майбутнього генія, тут йому "являлася любов", – перша. Спроба розшукати розсипаних світами мешканців того прихистку на Вічевій була невдалою: паспортистка натякнула на унікальну утаємниченість її паперів. Апеляції до начальника ЖЕКу, мовляв, хоч таблицю помийте, також були воланням до неба, – у того текло одночасно п'ять дахів, а бляхарі щодня вимагали недоданої за півроку платні…
Франку, може, поталанило з часом, коли він жив, але йому явно не поталанило ні з датою уродин, ні з хвилею смерті. Кінець травня і серпень – сезони, мертві для політиків, у такий час не призначають виборів та референдумів. Було б інакше, то, певна річ, згадували б про Каменяра частіше і пристрастніше, намагаючись чимдуж записати його до когорти великих предків того чи іншого маргінального середовища.
Із Франком доля якось зіграла вже такий злий жарт: коли всемогутні за Кучми есдеки намагалися приколоти на скромний лацкан поетової маринарки свою трояндочку. Але на тому й стало: нема есдеків, Медведчук шле з Криму свої листи про «Укрвибір». Не до Франка йому…
Не потрібен він, виявляється, ні нацдемам, ні лівим, ні радикально правим. А, може, це запрограмовано самим Іваном Яковичем, який, розчарувавшись було у галицькому містечковому політикумі, зронив фразу, яку йому досі не вибачили: фразу про те, що з-за кожної партії визирає цілком певна мармиза. Чомусь вона затьмарила значно вагоміші і пронизливо правдиві «Бориславські оповідання».
І церква не надто толерує сина Яця-коваля. «Мойсей», звичайно, твір світового звучання, але ж і «Сотворення світу» вийшло з-під Франкового пера.
Та найцікавіше – з державниками. Я розумію менталітет вихідців з Лівобережжя: їм значно ближчий Шевченко, аніж западенець Франко. Але розважмо по-справедливості: якщо Україна вибирає європейський вектор, то саме Франко – європеєць найвищого ґатунку стає актуальним, як ніколи. Він – перший перекладач «Капіталу» українською, розповів усім про майбутню соціалістичну казарму. Його європейськість не тільки у літературній спадщині, зв'язках з тогочасними інтелектуалами. Його європейськість – у особливому вмінні будувати толерантні стосунки з усіма: від найщирішого однодумця до найзапеклішого опонента. Коли перед нами проблема порозуміння еліт, пошуку дотичних ліній у конфлікті цивілізаційного вибору, проблема угодовства політичних середовищ перед владоможцями – своїми і сусідськими – чому б не повернутися на сотню літ у минуле і пошукати бодай натяку на відповіді у Франковому Львові?
Я, боронь Боже, й гадки не маю про те, що Шевченко був, так би мовити, «менш європейським» за Франка, поза тим, розумію, що ігнорувати фактом формування Кобзаревого світогляду поза контекстом російським (хай демократичним, та все ж – імперським), також безглуздо і нещиро. Це – два крила української місії у світовій культурі, дві візії української диспозиції між Сходом і Заходом. Тому, якщо ми справді «любим Русь», давайте не уподібнюватися до «сідоглавих». Їм віддав частку свого таланту Франко, і, виявляється, марно. Бо якщо вже він не зміг переконати манкуртів, то ми й поготів.
Ігор Гулик
Франко и "седоглавые"
Недавно один знакомый журналист рассказал мне длинную историю своеобразного расследования, которое он было начал несколько лет назад и в конце концов забросил через абсолютный вакуум информации и безразличие чиновничества к некогда (во времена советские) едва ли не апофеозной фигуре Великого Каменяра. Захотелось ему найти следы Франко на улочке Вечевой, в доме, на стене которого до сих пор можно заметить потемневшую от времени и человеческого невнимания памятную табличку с профилем молодого Ивана. Квартирка в этом доме узнала не только муки творчества будущего гения, здесь ему "являлась любовь", - первая. Попытка разыскать рассыпанных мирами жителей того убежища на Вечевой была неудачной: паспортистка намекнула на уникальную таинственность ее бумаг. Апелляции к начальнику ЖЭКа, мол, хоть таблицу помойте, также были гласом воплиющего в пустыне, - у того протекало одновременно пять крыш, а жестянщики ежедневно требовали недоданной за полгода зарплаты...
Франко, может, повезло со временем, когда он жил, но ему явно не повезло ни с датой дня рождения, ни с минутой смерти. Конец мая и август - сезоны, мертвые для политиков, в такое время не назначают выборов и референдумов. Было бы иначе, то, конечно, вспоминали бы о Каменяре чаще, пытаясь записать его в когорту великих предков той или иной маргинальной политической силы.
С Франко судьба сыграла уже такую злую шутку: когда всемогущие при Кучме эсдеки пытались приколоть на скромный лацкан поэтового пиджака свою розочку. Но в том и кончилось: нет эсдеков, Медведчук шлет из Крыма свои письма о «Укрвибир». Не до Франко ему ...
Не нужен он, оказывается, ни нацдемам, ни левым, ни радикально правым. А, может, это запрограммировано самим Иваном Яковлевичем, который, разочаровавшись было в галицком местечковом политикуме, обронил фразу, которую ему до сих пор не простили: фразу о том, что из-за каждой партии выглядывает вполне определенная рожа. Почему-то она затмила значительно весомые и пронзительно правдивые «Бориславские рассказы».
И церковь не слишком терпит сына Яця-кузнеца. «Моисей», конечно, произведение мирового звучания, но и «Сотворение мира» вышло из-под пера Франко.
Но самое интересное - с государственниками. Я понимаю менталитет выходцев из Левобережья: им гораздо ближе Шевченко, чем «западенец» Франко. Но подумаем вместе: если Украина выбирает европейский вектор, то именно Франко - европеец высшего сорта становится актуальным, как никогда. Он - первый переводчик «Капитала» на украинский, рассказал всем о предстоящей социалистической казарме. Его европейскость не только в литературном наследии, связях с тогдашними интеллектуалами. Его европейскость - в особом умении строить толерантные отношения со всеми: от искреннего единомышленника до злейшего оппонента. Когда перед нами проблема понимания элит, поиска точек соприкосновения в конфликте цивилизационного выбора, проблема соглашательства политических элит с властьимущими - своими и соседскими - почему бы не вернуться на сотню лет в прошлое и поискать у Франко хотя намека на ответы?
Я, не приведи Господи, не говорю о том, что Шевченко был, так сказать, «менее европейским», чем Франко. Кроме того, понимаю, что игнорировать фактор российского контекста (пусть демократического, но все же - имперского) в формировании доктрин Кобзаря, также бессмысленно и неискренне. Это - два крыла украинской миссии в мировой культуре, два видения украинского диспозиции между Востоком и Западом. Поэтому, если мы действительно «любим Русь», то давайте не будем уподобляться «седоглавым». Им отдал часть своего таланта Франко, и, оказывается, напрасно. Уж если он не смог убедить манкуртов, то мы и подавно.
Игорь Гулык
