Бандиты и дети. Украина, наши дни.

Originally posted by diana_ledi at Бандиты и дети. Украина, наши дни.

Понять что-то, о чём рассказывают тебе другие - это просто.
Достаточно поставить себя на место рассказчика. Влезть в шкуру происходящего.
Это просто, Боже мой, как просто - но оказывается, это сложно...

... вот давайте, я предложу вам ситуацию. Попробуйте примерить её на себя. На свою семью. Своих детей, если у вас таковые имеются. Не имеются? - представьте своих племянников, или детишек ваших друзей. ну какие-то детишки вокруг вас имеются?
Кто-то же ждёт вашего прихода и бежит навстречу, расставив руки, потому что точно знает, что вы:
- подхватите и закружите
- принесёте самолётик или куколку, или хоть банальных конфет
- порисуете и поиграете
- и вообще вы классный дядя (тётя)

Но вдруг ребёнок нездоров - а где вы в наше время видели полностью и абсолютно здоровых детишек?
И родители (допустим, вы) решаете таки оздоровить своё счастье, радость свою.
И вы ищете санаторий. Хороший детский санаторий - а если там можно лечить детишек при вашем присутствии, это ж вообще здорово!
Вы приезжаете в санаторий, начинается обычная жизнь ваша и ребёнка на эти двадцать дней - поселение, визит к врачу и расписывание лечения, походы на источники и процедуры, и игры, а рядом лес или море, и дети ваши, привезенные из города, который высасывает всех, не разбираясь, кто там взрослый, кто ребёнок - детишки ваши становятся румяными, весёлыми, и вам уже надо очень постараться, чтобы догнать детёныша и приволочь его на процедуры, но всем от этого так хорошо и классно...

... как вдруг:
- Всем стоять! Это налёт! - врываются в санаторий бритые дядьки и начинают действовать соответственно своим понятиям.

ну что там говорить, вот вытяжка из текста:

5 июня 2013 года в 6:30 утра санаторий был захвачен неизвестными людьми под руководством начальника юридического управления ПрАТ «Укрпрофоздоровниця» Форосенко Е.В. Группа из 20 мужчин спортивного телосложения проникла на территорию санатория, сняла охрану, срезала замки со складов и опечатала их. Рейдеры захватили ключи от врачебных и рабочих кабинетов, заблокировали въезд на территорию санатория и мешали работникам пищеблока готовить еду для пациентов.
Силовой рейдерский захват происходил в момент, когда в санатории находилось 286 пациентов, в том числе 137 детей.

Всё. Склады опечатаны, кабинеты закрыты, пожрать уже проблематично, молчу уж про - полечиться.
А между прочим, вы за всё это заплатили свои кровные.
Но кровные - это ерунда по сравнению с одной циферкой: в том числе 137 детей
Прописью - сто тридцать семь!

137 детей видят эти разборки, присутствуют при них - блин, блогеры!...
Блогеры, вы представили себе ЭТО?

Это Украина, Моршин, наши дни.
Это не Беслан, не Норд-Ост, это вот оно, нашевсьо!

И - тишина....
Мы продолжаем говорить о геях, о фестивалях, о наших хохмочках, внутри-жежистких, о планах на отдых...

... вот с планами на отдых и закавыка.
Вы уверены, что там, куда вы поедете со своими детьми или без - вдруг не раздастся:
- Всем стоять! Это налёт!

А?

... блогеры, вас попросили о помощи. Нужно так мало - распространить. Сделать известной эту новость, чтобы она не затерялась среди новостей о геях, о фестивалях, о планах на отдых...
Помогите же, блогеры.
Это же Украина, наши дни.
Неужели это уже для вас настолько привычно, что не стоит и репоста?

( Read more... )

Україна після Януковича?

Originally posted by ihorhulyk at Україна після Януковича?

Площа Таксим під час вуличних боїв. Фото: Андрій Мочурад (Львів)

Події на площі Таксим у Стамбулі змусили певних українських аналітиків повернутися до своєї звичної, хоча й не зовсім вдячної роботи: прогнозувати майбутнє. Зазвичай, цією справою займаються розмаїті ошусти, -- від ворожок до медіумів, але хто би боронив політологам погадати на кавовій гущі. Тим паче, що літнє затишшя підкидає для заробітку не так вже й багато приводів.
Так от, -- нам розповідають, що парк Гезі, який власне й спричинив хвилю запеклих протестів у Туреччині, може будь-якої миті реінкарнуватися в Україні. Таких парків, скверів, прибудинкових зелених зон, на які зазіхають ненаситні забудовники, у нас не злічити (читай хоча б «Гендлярі під святинею» або «Час лісоповалу». Були й спонтанні спалахи гніву, -- журналістського, обивательського, -- але вони, зазвичай, затухали у чиновницьких коридорах чи вирішувалися звичним для українців шляхом (хабарями). Не залишилися непоміченими й спроби окремих політиків «очолити» ці некеровані «пиятики», але вони завершувалися, у ліпшому разі, коректною порадою відійти убік, у гіршому, -- гучними звинуваченнями на адресу непрошених патронів у самопіарі.
Чому турецький досвід не можливий в Україні? Як на мене, з простої причини. Загал нарешті зрозумів, що у висліді безмежної довіри до політиків, яка мала місце на початку «нульових років», він опинився віч-на-віч зі своїми проблемами. А ті, кому він легковажно довіряв, -- зі своїми, далекими від клопотів виборця і ще дальшими від щедрих обіцянок. За двадцять з гаком років Незалежності ми не мали жодного лідера, який бодай би дотягнув до плеча Мустафи Кемаля – прапора тих, хто сьогодні надихає протестантів у бунтарському Стамбулі.
Турки добре розуміють, що означає дрейф Ердогана у бік ісламізму. Вони читають не тільки Ататюрка, але й Орхана Памука, з його витонченим вироком тисячолітній традиції «фанатичного фаталізму» («Сніг»). Вони прислухаються до близьких східній душі рим Рушді, і знають про європейський досвід з вуст очевидців-земляків, руками яких зведено нинішній бюргерський достаток тієї ж Німеччини. Вони не хочуть у минуле. Вони спраглі майбутнього… Тому їхня революція – хай брутальна, як усяка війна, -- але базована на світоглядних підставах, яких, на жаль, немає в українців.
Бо ми чомусь пильніше слухаємо солодкоспіви політиків, аніж гірку правду з вуст інтелектуалів. Застереження від Мирослава Мариновича, Ярослава Грицака, Мирослава Поповича, Євгена Сверстюка, ба навіть блаженніших Гузара чи Святослава тримаємо, мов вишиванки, про свято, аби за нагоди зблиснути у товаристві знанням про те, що вони кажуть. Постулати цих моральних авторитетів не стали для нас практичним керівництвом до дії. Не кажучи вже про те, що вони, ці люди, не вигадують велосипеда, а артикулюють речі негламурні, буденні, несуєтні, без розцяцькованих обгорток.
Ми не маємо за ким іти, кому повірити, а кого відкинути. Ми якось непомітно зависли над прірвою, і тішимося бодай тим, що там, долі, вже нагромаджено гори жертв цієї безвиході, отже, якщо впадемо, то нам буде м’якіше…
Ось так, дбаючи про власний комфорт, ми віддали на поталу пройдисвітам свої мрії. І не тільки свої, а й цілої країни, яку чомусь називаємо вітцівщиною. Чому? Не знаю, бо хіба називають так те, до чого ти байдужий, інфантильний, «прісний»?
Ви кажете: «Україна після Януковича»? А маєте план?
Ігор Гулик